Хтось із древніх слушно зауважив: медицина лікує людей, а ветеринарія лікує людство. Важко з цим не погодитись, особливо з огляду на те, що Україна є аграрною країною, і без ветеринарної медицини економіка може піти, як то кажуть, коту під хвіст. До речі, про хвости: в радянському союзі було заведено жартувати з цього приводу, мовляв, будеш погано вчитися – підеш коровам хвости крутити. Сьогодні ті, хто знає толк в тваринах, отримують зарплати, прирівняні до європейських. За хорошими ветеринарами вишикувалися черги, а особливо за випускниками Козелецького коледжу ветеринарної медицини. Директор закладу жартує: «Наші випускники розлітаються, як гарячі пиріжки». І недарма, адже коледж має сторічну історію з підготовки фельдшерів ветеринарії, професійний колектив й унікальну практичну базу, якої немає у багатьох вишах.
І через сто років – єдиний та унікальний
Коли в далекому 1925 році агроному та педагогу Саві Тарану запропонували очолити у Козельці новостворену дворічну сільськогосподарську професійну школу, то він і гадки не мав, що створений Ніжинською інспектурою народної освіти навчальний заклад отримає таку популярність, а його двері залишатимуться відкритими впродовж ста років.
Багато праці на старті доклав Сава Митрофанович до його розбудови, згодом перетворивши школу в потужний технікум з професійними викладачами (яких підібрати на той час, треба зізнатися, було великою складністю), навчальним господарством, яке розташовувалося на території Покорщини та мало 50 гектарів землі, трьох коней, два кінські плуги і два навчальні корпуси. Спочатку в агропрофшколі готували агрономів, а з 1927 року – молодших зоотехніків.
Приблизно в 1930 році школу реорганізували в агрозоотехнікум, збільшивши термін навчання учнів та їх кількість. Одночасно зросла і штатна чисельність викладачів та працівників технікуму, зокрема і навчального господарства. Технікум стрімко розвивається, у навчальному господарстві зростає площа земельних угідь, а на території сучасних ветеринарних клінік технікуму будують тваринницькі приміщення, де, окрім підготовки спеціалістів, виробляли свинину, яловичину, молоко, досить успішно функціонують пасіка, парникове господарство та сад. Можливо, через це учнів і працівників технікуму обминув Голодомор. Втім, на жаль, не витримали випробувань режиму педагоги. Засновника ветеринарної «альма матер» Саву Тарана більшовицька влада репресувала, і той у 1939 році віддав Богу душу в радянському концтаборі. Разом із Савою Митрофановичем репресували і викладачів. За що – невідомо! Мабуть, не сподобалися партійному начальству методи успішного господарювання, завдяки яким в технікумі не було голоду. Услід за Савою Тараном у 1943 році в концтаборі помирає викладач Савченко. Ще двом викладачам пощастило більше – вони вижили і після війни повернулись працювати у рідний технікум.
Історія цього закладу – унікальна, як, власне, і він сам. Він – єдиний у своєму роді не лише на Чернігівщині, а його випускники є одними з найбільш затребуваних у народному господарстві. Нині Козелецький коледж ветеринарної медицини є структурним підрозділом Білоцерківського національного аграрного університету і випускає всього одну спеціальність – фельдшер ветеринарної медицини. Тут вирішили не розпорошуватись і не гнатись за модними спеціальностями, а, опираючись на досвід, матеріальну базу та професійний колектив, готувати кадри для ветеринарії.
«Наші випускники розлітаються, як гарячі пиріжки»
Алла Іванівна Редька керує навчальним закладом з 2016-го року. Не в найкращому стані вона його отримала і в не найкращі часи їй доводиться керувати, однак мужня жінка знаходить можливості не тільки втриматись на плаву, а й розвиватись. Коли будували технікум, то розраховували потужності на 600 учнів. Воно й зрозуміло – в кожному селі були тваринницькі ферми, тож ветеринар – це незамінна професія для кожного села. Нині ж тут навчається 186 студентів, а, власне, навчальний процес керівництво закладу пристосовує до потреб економії енергоресурсів. Якщо зарплату викладачам платить Міністерство освіти, то на енергоносії коштів не вистачає, адже, як писали вище, будували з розмахом. Чого вартий один лише навчальний корпус з його височенними стінами та просторими академічними аудиторіями – розмах університету, а не технікуму. От тільки, щоб нагріти його взимку потрібні мільйони, тож на зиму всі переміщаються в гуртожиток, який опалюється газом, а навчальний процес починають на початку серпня, щоб встигнути до перших морозів. Дозволити собі таку розкіш як дистанційне навчання у Козелецькому коледжі ветеринарної медицини не можуть, бо навчити студента дистанційно взяти кров у тварини чи ввести їй шунта, чи ще складніше – зробити розтин, – фізично неможливо.
Відтак у коледжу є п’ять баз практики в Києві, три бази на Київщині, п’ять баз у Чернігові, ще десять – в межах області і одна – на Донеччині. Географія, як бачите, доволі широка, як власне, і регіони, звідки приїздять на навчання в Козелець. Сюди вступають на навчання не лише діти з Чернігівщини, а й з Києва, Київщини, Житомирщини, Західної України.
Чи важко потрапити до коледжу і яка кількість бюджетних місць»? – уточнюю, сидячи в кабінеті директорки та її заступниці.
«Хто йде на платне?» – цікавлюсь.
Рушійна сила коледжу – його колектив
Користуючись нагодою, Алла Іванівна, звісно ж, не може не похвалитись своїми колегами. Вона впевнена, що підібрала найкращий трудовий колектив. Слухаючи, якого рівня спеціалісти працюють у Козельці, приємно дивуєшся.
Отож, як бачимо, викладацький склад є дійсно потужною рушійною силою, на якій тримається освітній процес.
Господарство – для тварин, а вони – для навчання
А ось господарські питання лягли на плечі заступника з господарської діяльності Сергія Грузда. Сергій Іванович є випускником цього навчального закладу, впродовж десяти років працював на посаді головного ветеринарного лікаря знаного на всю Чернігівщину держпідприємства «Чайка», потому був незмінним головою Чемерської сільської ради, старостою, а згодом вирішив повернутися до «альма матер» та зайнятись організацією господарства.
На його плечах – не лише порядок на території для навчання, але й практична організація виробничої діяльності. У навчальному господарстві коледж утримує дослідних тварин. Це далеко не миші й не котики з собачками, а великі сільськогосподарські тварини: корови, вівці, свині, качки й навіть кінь. За всім цим потрібно доглядати і десь діставати їжу, адже університет на утримання тварин не виділяє ні копійки, тож все – на ентузіазмі.
Всі тварини в стайні – лабораторні піддослідні. Ані кози, ані корови тут не дояться, їх тримають для практичного навчання, та й для того, щоб було молоко, треба наймати додатковий персонал, а нині такі часи, що треба економити, аби зберегти надбане.
А ось кінь – справжній помічник, допомагає по господарству. Частину вирощених тварин тут забирають на потреби закладу, бо харчувати ж учнів також треба. За рахунок того, що в коледжі все своє, то й обіди тут коштують смішні гроші – всього 29 гривень за повноцінний комплексний обід.
Хоч як би не було скрутно в цей час, але колектив Козелецького коледжу ветеринарної медицини можна сміливо назвати таким, що здебільшого за рахунок власного ентузіазму та любові до професії, тримає на плаву ветеринарну галузь. Держава, як бачимо, вбивала її роками, не розуміючи найголовнішого: аграрна країна не може існувати без ветеринарії. А тримається ця професія ще й тому, що вона затребувана, і діти, які отримають тут знання, можуть бути певні, що в них буде хліб і до хліба.
Віталій Назаренко, фото автора та з архіву коледжу
